— Пані Галино, розкажіть, будь ласка, історію свого переїзду. Як Ви потрапили до Португалії? Що Вас привело до цієї країни?
— Я поїхала у Португалію зовсім не тому, що хотіла. Взагалі ніколи не думала покидати Україну, але так склалось. У мене були українські друзі на Мадейрі, які дуже переживали за мене: дев’яності, я одна з сином, і нам, бракує грошей щоб жити до кінця місяця. От вони і сказали мені: “Є такий чудовий острів Мадейра, де не вистачає музикантів. Поїдь! Заробиш грошей…” Я кажу: “Як? Як поїду? Як покину маму? Я так звикла до свого життя, так люблю Київ, не хочу!” – “Та ні! Ти заробиш грошей, тобі ж треба сина годувати, потім повернешся і будеш жити як хочеш”. – “Добре!” – кажу. Мама мене відпустила: “Доню, два рочки попрацюєш, заробиш і повернешся”. А передісторія така: в моєї подруги був учень з Мадейри, якого португальська комуністична партія скерувала навчатися до Києва. Від нього ми й дізналися, що на Мадейрі потрібні музиканти. Ось так почалася, можна сказати, “київська музична еміґрація”. Нас потихеньку осіб з 15 приїхало. Не хотілось переїжджати, навіть соромно було спочатку. Сина було важко відривати: в нього своє життя, друзі і раптом я забираю його з десятирічки…
— Чи було важко інтегруватися в нове середовище?
— Коли ми приїхали на Мадейру, були дуже вражені якимось таким мікроскопічним світом – це ж острів. Я приїхала в середу ввечері, а в четвер вранці вже починалася робота, о 9:00 мене чекали учні. Це було як іспит, але той час мені дав багато. Учні дуже допомагали. Спочатку було дуже важко. Уявіть собі: приїхала людина, яка майже не володіє ні англійською, ні португальською.
— Тобто, коли ви серйозно задумались про переїзд, то почали вивчати португальську?
— Так, почала вчити трошки, поки документами займалась. Тоді ж не було посольства в Києві, треба було в Москву їхати. Два рази їздила з документами в Москву, і тому наш переїзд затягнувся від літа аж до зими. Тільки в січні змогли потрапити сюди, а тут вже всі мене чекали: учні, дирекція. Вони бачили мою розгубленість, але відразу поставились з розумінням, намагалися допомогти. Спочатку я завжди носила з собою словник, просила писати для мене слова, щоб порозумітись, зрештою, нашою мовою була музика. Учні у всьому мені допомагали, і острів показували, і з місцевим життям знайомили. Я їм дуже вдячна за все. Хоча починати все заново було дуже важко, час пройшов і тепер я до цього ставлюсь по-філософськи. Колись мені навіть хотілося б написати мемуари, тому що стільки всього сталося: смішного, цікавого, прикрого. Та я ціную цей досвід, це дуже важливо – потрапити в нову атмосферу, побачити інших людей. Поступово я звільнилась від тих мук, коли ходиш і нічого не розумієш, бо абсолютно новий світ, а кожний крок – це випробування. Перший рік я плакала і думала: все, допрацюю до кінця навчального року і їду додому. Мені ж ще треба було борги віддавати в Києві. Але мої учні сказали: “Якщо Ви нас покинете, то ми покинемо музику”, – це було дуже трепетно відчути, як вони мене полюбили. Після цього я не могла покинути їх. Також відрадою для мене була музика, я могла займатись до ночі. Новий складний етап почався, коли син поїхав вчитися до Лісабона. Я ж не звикла жити сама, навіть готувати їжу перестала, бо завжди готувала для родини.
— Чи відчули Ви культурний шок, потрапивши, з щойно незалежної України суворих дев’яностих, у Португалію?
— Певний шок був через те, що тут все було по-іншому: вищий рівень життя, банківська система, інша валюта. В Україні ми зарплату отримували в пачках, у мішках, і купонами, і дрібними – всяке бувало. А тут гроші в банку, а з карточкою спочатку і не знав, що робити. Хоча справжнім шоком це не назвеш. Більшим шоком було почуватись абсолютно безпомічною, в тому плані, що не володієш мовами добре. Це найгірше, бо відчуваєш себе постійно пригніченою. Заходиш в магазин, просто навіть подивитися, а тут такий рівень цивілізації, що до тебе відразу увага і відразу підходять: “Що Вам, пані? Як Вам?” – бачать, що ні португальською, ні англійською добре не розмовляєш. І ти ніяковієш, і просто тікаєш… Це таке відчуття, що ти ніби і рівня якогось, бо в Португалії нас цінують як музикантів, і в той же час ти почуваєш себе дуже обмеженою. Також в культурному плані я зрозуміла, що диктатура в цій країні насправді закінчилась не так давно, тільки в 1974-му. Тобто на час, коли я приїхала, всього 20 років минуло. Тут був період різкого прогресу, відбувся великий стрибок у соціальному плані. З’явилися дороги, тунелі, автомобілі – все, щоб люди жили комфортно. А от на культурному рівні відчувається, що не вистачало цього прогресу, хоча дуже зріс рівень освіти і “жінка підняла голову”. Те саме Україна переживає зараз через те, що цей “совєтізм”, “Совєцький Союз”, так вліз в наше покоління, що люди ніяк не можуть перебудуватися, щоб мислити по-іншому. Молоді – інакші, якщо вони не будуть слухати цю “вату”. Також було незвично, що чоловіки тут більш інфантильні, а жінки у Португалії набагато більше емансиповані ніж в Україні.
— Як португальці ставляться до українців?
— В Португалії нас прийняли. Дали нам можливість жити, працювати, нас поважають. Завжди кажуть: “У вас така гарна культура, ви так багато вмієте, так швидко навчились мови”. І мені подобалось, що коли ти з людиною розмовляєш, входиш в ближчий контакт, вони дуже хочуть допомогти, бесідувати. В нас в Україні, коли ми з кимось зближуємося чи хочемо допомогти, – відразу додому запрошуємо, нагодувати хочемо. У португальців такої культури немає, тут прийнято в ресторані чи в кав’ярні посидіти. Але я і учнів запрошувала додому, і колег своїх. Пригощала варениками, борщем. До речі, був час, коли не так легко бурячок можна було купити, гречку, теж не легко було знайти. Зараз багато португальців хочуть прийти на майстер-клас навчитися вареники ліпити…
— То Ви і кулінарні майстер-класи організовуєте?
— Коли є друзі, які хочуть – організовую. Наприклад, у мене є цікава історія з португальською подругою, їй борщ мій дуже сподобався. А борщ я варю без м’яса і тільки вкінці додаю свіжесенький бурячок, уже варений, тому він стає такого ясно-бурякового кольору, дуже дієтичний і смачнющий. Так-от, Маргарита навчилася варити його, і маму свою навчила, і тепер це для них святкова страва на Різдво. Тому що цей колір для них особливий, для них це колір Різдва. Потім їй і вареники сподобались, і писанки, і книги про Україну. Я розказувала, як ми з Денисом ходили в походи, на байдарках сплавлялися. Він малий ще був, із шести років почав зі мною в походи ходити. І тут моя Маргарита наслухалась розповідей, набачилась фотографій і каже: “Все, досить нам розмов, беремо квитки, домовляйся зі своїми байдарками і їдемо”. Це було якраз домайданівське літо. Вийшов екстремальний відпочинок: 5 днів походу – 5 днів дощу. Але гарний сплав був по Росі до Дніпра, а далі по Дніпру до Канева. У Каневі піднялись до гори Шевченка. Я весь час думала: як вона це все переживе. Зараз ми згадуємо цю подорож із задоволенням. Тепер у мене тут дуже багато друзів, і насамперед, це люди близькі по духу. Тут я відкрила сама себе, повірила в себе. Раніше бували навіть моменти, коли здавалось, що я не здатна ні на що. І Португалії вдячна саме за те, що, можливо, через усі ті страждання, віднайшла світ всередині себе. Не можу сказати нічого поганого про Мадейру, про Португалію загалом. Тепер пишу вірші і українською мовою, і португальською.
— Ви публікуєте свої вірші? Можливо десь в інтернеті їх можна почитати?
— Ні, але ось цей вірш опублікувала в фейсбуці
***
Здається, іноді я чую, як голос Всесвіту звучить,
Як пісня вічності лунає, як промінь святості горить.
Той голос кличе: “Будь красою! Любов’ю, піснею, життям,
Світанком, зорями, росою, іди вперед без вороття!
Іди без розпачу й печалі, з відкритим серцем в майбуття,
Наповнюючи сяйвом водограю, той келих, що дає тобі життя.
Поглянь, яка краса навколо, як дзвінко крапля дощова бринить,
Як грає барвами безмежності природа, як подих Всесвіту у злагоді звучить.
Відчуй, як дотик вітру, сонця промінь, дає тобі енергію життя.
А далі ти творець з довірою й любов’ю, союзником стаєш найвищого Творця.
Співай, твори, даруй любов і радість, танцюй, літай, сумуй, коли пора прийде,
Живи без фальшу, без страху, без гніву і полюби себе і світ, яким він є!”
В мене ще є багато віршів. Особливо після Майдану багато писала.
— А як Ви почали займатись писанками?
— Писанками я вже давно займалася. Ще до Незалежності України, коли українська культура була дозволена лише на папері, а насправді все, що українське, релігійне, робилося тільки вдома, на людях не виявлялося. Мого брата, наприклад, у 77 році викликали в КГБ за націоналізм, за українські пісні. Про нас із сестрою у консерваторії казали: “До них треба пригледітися, бо вони розмовляють українською мовою”. Згодом ті самі люди, коли змінилася влада, вже почали казати: “Це ж наше, наша українська мова і т. д.” До речі, поки не “вимиється” це покоління, поки не виростуть нові сили, буде ще дуже багато колотнечі. Це абсолютно закономірний процес. Головне не боятися, а треба просто жити, творити і з любов’ю до рідного будувати нову Україну.
Перед Великодніми святами ми разом з сином ходили розписувати писанки. А потім дуже захопилися і вже вдома, перед Великоднем розписували. Пізніше, коли я вже переїхала на Мадейру, власне кажучи, після маминої смерті, сталося так, що та Маргарита, про яку я розповідала, одного разу принесла видуте страусове яйце і урочисто мені його подарувала. Воно лежало може років зо три, просто лежало на столі. А потім, я поїхала в Київ, вже як мама померла, пішла до відомої писанкарки Оксани Білоус і попросила щоб вона навчила мене мистецтву різьблення страусових яєць. Купила в неї яйця, а одне вже було вдома. Коли повернулася, почала різьбити сама. Оксана ще сказала мені: “Перше, напевно, розіб’ється”, – але в мене ніколи ще не розбивалось.
— Як називається ця техніка розпису?
— Це різьблені яйця. До речі, Оксана Білоус видала книгу, довідник-енциклопедію про всі методи роботи з писанками.
— Тобто Оксана Білоус – це Ваш вчитель?
— Так, моя подруга і мій вчитель.
— Що для Вас є творчість?
— Життя – це вже є творчість, тому що кожен день ми творимо себе, творимо життя, довкілля. Ми притягаємо до себе те, що ми любимо – це закон природи. Я вірю, що в житті не буває нічого випадкового: яке коло моїх думок, таке й коло моїх друзів. Це творчість. А творчість в музиці або в писанках – це політ, це страждання, це піднесення, це крила, які, як би ти не страждав, підіймають тебе високо і ти тоді літаєш. Творчість – це велика сила. Просто так буденно жити і не творити я не можу. Звичайно, для творчості потрібне натхнення, але натхнення іноді важко знайти. Особливо, коли війна. Та потрібно себе тільки трошки заманити на цю дорогу. Наприклад, я два роки нічого не розписувала – не могла, а як тільки мені запропонували зробити виставку, то я просто як схопилася за писанки, схопилася за музику, закінчила твір, який був недописаний, бо не було натхнення. І я подумала, що головне не зупинятись. Що б не сталося в світі, ми не маємо права зупинятися.
— Як змінились ваші звички після приїзду до Португалії?
— Друзі кажуть, що я не змінююсь. Але, на мою думку, я двадцять років тому – це вже не я, хоча, звичайно, зерно залишається. Основне, що змінилось – це моє ставлення до себе і до світу. Якщо раніше я жила в якомусь смутку, могла дуже багато думати про минуле і жити щастям минулого, то тепер я не живу ним. Тепер ставлюсь до свого життя, як до цікавої історії, книги. І хоч минуле в неї вписане, ти просто перегортаєш аркуші і думаєш “а що цікавого на наступній сторінці?”. До життя варто ставитись трохи відсторонено. Бували справді важкі моменти – машина мене збила на Мадейрі, два місяці пролежала, але зараз я кажу, що це не трагедія, бо це теж чогось мене навчило.
— Пані Галю, чи долучаєтесь Ви до культурного життя української спільноти у Португалії?
— Буває, українська спільнота запрошує вести якийсь концерт, щоб перекладати для португальців португальською мовою, для українців українською. Є інші заходи, але так як на моїй основній роботі велике навантаження, то не часто можеш собі дозволити ще кудись долучитись, крім своєї роботи.
— Яка у Вас мрія?
— В житті так склалося, що я вже не маю в лексиконі таких слів як жаліти про щось, скучати і мріяти. Слово “мріяти” означає, що ти чогось не маєш. Я не мрію, бо вважаю, що все, що треба – маю, все, що ще треба буде – буду мати, прийде час.
Мрію навчитись ліпити з глини. В дитинстві я дуже любила з піску робити скульптури. Ну, подобається мені творчість. Дасть Бог, щось навчуся ще.
— Можливо, Вам хочеться онуків?
— Так, онуків хочеться, звичайно, але я не маю права мріяти про це, бо це синове життя і я не маю права втручатися. Кажуть, що ми, батьки, повинні пам’ятати, що до 17 років ми, особливо мама, відповідальні дуже-дуже, а далі – це життя дітей. Ми можемо порадити, якщо вони захочуть послухати, але сильно втручатися в їхнє життя ми не маємо права.
— В Україні батьки зазвичай підштовхують дітей до створення сім’ї, народження дітей і цим створюють дуже великий тиск на молоду людину.
— Це правда. Прийнято, що жінка мусить бути заміжня, причому в 20 – 30 років, родина, онуки – це обов’язково. Насправді, не обов’язково. Головне творити любов і любити життя. Не можна жити з тягарем, що ти на щось не здатний або не зміг. У кожної людини є своя місія.
— Чи Ви плануєте повернутись в Україну?
— Коли мені задають це питання, я кажу, що взагалі ніколи нічого не планую, просто живу життям. А для мене Україна, як і Португалія – це планета Земля. Я люблю мій рідний край, Україну, люблю Португалію. Я не можу планувати, бо, як кажуть, від добра добра не шукають. Я є тут – я живу, а як складеться далі – будемо бачити. Де б тебе доля не закинула, потрібно жити і любити життя і все що тебе оточує.
Розмовляла Галя Комар
Фото надані пані Галиною Стеценко та Галі Комар
