— Яно, розкажи, будь ласка, історію свого переїзду у Португалію? Як давно Ти тут?
— Я тут живу вже три роки, хоча ніколи не планувала переїжджати саме у Португалію. Якщо й думала про закордон, то радше про Польщу, оскільки з Польщею мене пов’язувало навчання і коло друзів. У Португалії вже тривалий час мешкають мої батьки і я вирішила приїхати до них у гості. Було цікаво нарешті відвідати країну, де вони проживають, познайомитися з її культурою, побачити, серед яких людей вони живуть, серед якої природи. Я їхала сюди без далекосяжних планів, але коли опинилася в країні, то зрозуміла, що тут є більше перспектив і можливостей для розвитку, для роботи. Тим більше в Україні загострювалася криза, тому я вирішила прислухатися до поради батьків залишитися тут. Вирішила спробувати свої сили і вважаю, що це було не марно.
— Можеш пригадати свій перший момент захвату?
— Так! Це було в м. Назаре і це був океан, хвилі. Взагалі Португалія зачарувала мене своєю природою: океаном, рослинністю, тому що тут навіть протягом зими можна побачити різноманітні квіти, ті, якими в Україні ми можемо милуватися тільки в оранжереях.
— А щодо культури, можливо Тебе здивували якісь речі, яких Ти в Україні не бачила?
— Мене вразило святкування Дня святого Антонія в Лісабоні і Дня святого Жуау в Порту. Здавалось, що це карнавал. Всі люди поводяться дуже жваво, гостинно і заповнені людьми вулиці міста наче одна велика сім’я. В Україні такого немає навіть під час святкування Нового року. Перше враження про Португалію було дуже позитивним. Дуже сподобався клімат. Сподобалось товариство португальців, їхній ненав’язливий і легкий спосіб життя. Мені здається, що Португалія – гарна країна для розміреного сімейного життя.
— А перший стресовий момент пригадуєш?
— Стрес настав разом із розумінням того, що віза вже закінчилася, а я не знаю процедури легалізації, не маю уявлення, як знайти робочий контракт і взагалі, що робити далі.
— Що Тобі досі здається незвичним? До чого було звикнути найважче?
— Найважче було звикнути до розпорядку дня. Наприклад до того, що люди тут о дев’ятій вечора можуть тільки виходити з дому щоб десь повечеряти, в Україні я ніколи такого не робила.
— Як ти вважаєш, які у португальців найпоширеніші стереотипи щодо українців?
— Португальці кажуть, що українці дуже швидко опановують португальську мову. Дехто вважає, що українці наполегливі і працьовиті, але в той же час люблять швидко спекатись роботи. Також говорять, що ми можемо поводитись більш відсторонено з незнайомими людьми.
— Чи було Тобі важко інтегруватись в нове середовище?
— І так, і ні. Важко через те, що коли я їхала сюди, не мала перекладених документів (бо не планувала залишатись), не знала мови і не дуже уявляла, чим я би могла тут займатись. А легко через те, що мені зустрілися люди, які були раді мені допомогти і я отримала дуже багато підтримки на перших кроках свого життя тут. Дуже посприяло те, що тут живуть мої батьки. Я зовсім не уявляю, як би почувалась без підтримки рідних. Мені було важко, але більш в моральному плані, тому що звикла бачити себе в Україні, ототожнювати себе з тим середовищем. Той факт, що тут проживає моя мама і тато, був незамінною підтримкою. Але все одно мені також хотілося відштовхнутися від родинного дому і спробувати себе самостійно. Мої батьки проживають на півночі, в Лейрії, я спробувала себе в Лісабоні і думаю, що ця спроба була вдалою і є перспективи і надалі.
— Як успіхи із португальською мовою?
— Спершу португальська мене відлякувала, відштовхувала. Вона здавалась мені дуже експресивною мовою. Але потім, потроху, я почала сприймати її, розуміти, не лякатися. Однак, щодо говоріння, то в мене ще виникають труднощі. Не відчуваю, що можу вільно висловити свою думку португальською.
— Чи вдалося Тобі знайти роботу?
— Так! Працюю у компанії “Фуджіцу” у службі підтримки клієнтів. Я навіть не сподівалася, що в мене буде робота з контрактом, хорошими пільгами і зарплатнею в міжнародному середовищі, серед іноземців, таких як і я. На роботі переважно спілкуюся з іноземцями та людьми, які виросли за кордоном в родинах емігрантів, але повернулися в Португалію. Серед моїх колег є італійці, поляки, угорці та інші. Середовище цікаве, мультикультурне, переважно молоді люди, є кілька старших, але всі перебувають на одній хвилі і тому приємно працювати.
— Скажи, будь ласка, кілька слів про своє дозвілля. Чи змінився Твій стиль відпочинку?
— У Києві я почувалась більш вільно, знала що можу піти в театр, на поетичні читання, гуртки, а тут все ж таки ще є мовний бар’єр. На даний момент для мене культурне життя Лісабона – це наче нерозвідана цілина, простір, який ще потрібно освоювати. В мене складається враження, що культурне життя Києва чи Львова багатше, ніж у Лісабоні, але можливо, я помиляюсь через те, що ще не так багато знаю, що тут відбувається. В Києві долучалася більше до культурного життя. Але нещодавно брала участь у семінарі казкотерапії, який проходив у Сінтрі.
— Розкажи, будь ласка, про участь у ньому.
— Я не можу сказати, що казкотерапія – це те, що я досліджую і знаю як 5 пальців, але вона час від часу наштовхує мене на роздуми, надихає шукати у казкових сюжетах, у діях казкових персонажів відповіді на питання, які турбують кожну людину. І я переконана, що шляхом казкотерапії людина може вийти на якийсь інший етап розвитку, пройти своєрідну особистісну ініціацію і допомогти розв’язати якийсь внутрішній конфлікт. Казкотерапія ефективна як для дітей, так і для дорослих.
— Який казковий персонаж Тобі близький?
— Мені близький образ Сплячої Красуні. Інколи з’являється відчуття, що в мені сплять якісь приховані надії, внутрішня сила, яка ще не знайшла свого виходу і я чекаю каталізатора. Також ще у Києві я брала участь у мистецькому проекті Тараса Полатайка, який так і називався “Спляча красуня”. Про нього я дізналася з інтернету, і він мене настільки насмішив і вразив своїм незвичайним форматом, що стало страшенно цікаво, як таке може бути і чим це може закінчитись. Саме так вирішила піти на кастинґ “сплячих красунь”. За умовами проекту, щоб потрапити до зали, відвідувач підписує угоду, в якій зобо’язується одружитися з красунею, якщо вона від його (її) поцілунку “прокинеться” (розплющить очі).
— І Ти справді була готова одружитися з тим, для кого відкриєш очі?
— Так! Це було зануренням у щось загадкове. Це як постріл в невідомість. У мене була така думка в голові: розплющу очі тому, хто поцілує мене в лоб.
— Яно, чи долучаєшся Ти до культурного життя української спільноти у Португалії?
— Так, минулого року на Різдвяні свята я брала участь у святковому Вертепі. Я була ангелом. Ми виступали в приміщенні літературного кафе на Ларґо Інтенденте. Святкова програма складалася з колядок, щедрівок, також ми показували глядачам кліп Олега Скрипки “Щедрик”. Усіх охочих частували домашнім печивом та гарячими напоями.
— Якою була реакція португальської публіки на ваш виступ: українські колядки, костюми? Якої мовою говорили персонажі Вертепу?
— Персонажі розмовляли українською, але ведуча вечора пояснювала публіці португальською мовою що відбувається: які саме пісні ми співаємо, розповідала про українські традиції. Для португальців це було щось нове, незнайоме. Реагували привітно, з цікавістю. Взагалі, я думаю, що португальці відкриті до чужинців, це гостинний народ, гостинна нація.
— Що би Ти порадила з власного досвіду людям, які приїжджають у Португалію зараз?
— Мати план. Знайомитися з людьми, вчитися налагоджувати продуктивні стосунки, бути мудрими і цілеспрямованими. Не шкодувати сил. Треба знати, що хочеш від життя тут: чи ти поставив мету заробляти, чи навчатися тут чи організувати свій побут для родини.
— З якими труднощами, на Твою думку, українцям доводиться мати справу найчастіше?
— Коли я тільки приїхала, то перебувала переважно в середовищі емігрантів, зокрема українців, росіян та білорусів, бо 4 місяці була волонтером в соціальній службі JRS. Туди звертались люди переважно старшого віку, які шукали роботу, і я допомагала їм із перекладом з української та російської на англійську, оскільки ще не знала португальської. Мені подобалось там працювати тому, що відчувала що я щось роблю, а не просто очікую сприятливого періоду для розвитку. Перше – це легалізація. Друге – пошук роботи, якщо не маєш документів. І інтеграція в суспільство, але не в сенсі того, щоб будувати кар’єру чи просто знайти гарну роботу, а щоб вільно себе почувати в цій країні, щоб вийти за рамки свого звичного культурного середовища українців, спілкуватися з португальцями, з представниками інших національностей і мати широкий кругозір.
— Як би Ти описала Португалію одним реченням?
— Португалія – це країна сонячних людей, де насолоджуються життям і вірять у краще майбутнє.
— В які моменти Ти найбільше сумуєш за Україною?
— Напевно найбільше на свята. Наприклад, коли приходить Різдво, згадую, як ми з родиною святкували Різдво в Україні, де зазвичай сніг і цілком інші традиції. Також сумую, коли згадую своїх шкільних друзів, коли бачу через соціальні мережі важливі події, які відбуваються в житті близьких людей. Тоді би хотілося з цими людьми зустрітися і поговорити наживо, щоб вони були поруч. Найбільше сумувала перший рік, потім звикла. Але було б приємно поїхати, спланувати візит до якихось знакових для мене місць у Києві чи Черкасах.
— Що, на Твою думку, українцям у Португалії подобається найбільше?
— Вищий рівень життя і, можливо, більше громадянських свобод. Ні, я не можу сказати, що в Україні тоталітарне суспільство, але тут, мені здається, українцям дихається вільніше.
— Як Ти розумієш поняття “чужина”? Чи почуваєшся у Португалії як удома? Чи бувають моменти, коли почуваєш себе тут чужинкою?
— Чужина в мене асоціюється з випробуваннями, з моральними екзаменами, подоланнями труднощів і щасливим поверненням в свої краї. Португалію я вже сприймаю як свій дім тому, що деякі люди мені вже полюбилися і стали рідними, близькими до серця. І тут живе моя родина. Чужинкою почуваюсь, коли знаходжусь у публічних місцях і потрібно звернутися з якимось проханням. Почуваю себе некомпетентною, особливо коли йдеться про бюрократичні моменти.
— Як, на Твою думку, українці сприймають мультикультурне середовище Португалії?
— Я думаю, вони тут добре почуваються і те, що тут ще більше національностей, наприклад вихідців з африканських країн, бразильців додає колориту.
— Кажуть, що люди тут набагато пізніше дорослішають і ніколи не старіють. Ти погоджуєшся з цією думкою?
— Здається, справді так є. У Португалії люди не поспішають брати на себе сімейні обов’язки в юному віці. А старість тут щаслива. Можна побачити дуже багато бабусь і дідусів, які продовжують активно спілкуватися за кавою і виглядають дуже елегантними і життєрадісними, зовсім не так, як я звикла бачити в Україні. В Україні люди виглядають більш спрацьованими, без перспектив, без насолоди моментом, так ніби вони просто доживають віку, а не відчувають розквіт свободи.
— Чи змінився Твій погляд на життя у Європі, відколи Ти переїхала до Португалії?
— Будучи в Україні я приблизно так і уявляла життя в Європі: більше можливостей для подорожей, більше академічної мобільності, більше можливостей для культурного збагачення тому, що нема кордонів, можна багато подорожувати, відвідувати музеї різних країн.
— Продовжуєш святкувати українські свята?
— Продовжую святкувати разом з родиною українське Різдво та Великдень.
— Чи з’явилися в Твоєму календарі нові свята, нові сімейні традиції?
— Ні, не з’явились. Можливо колись з’являться.
— Як сильно змінилася або урізноманітнилася Твоя кухня?
— Звичайно, з’явилися португальські страви. Дуже люблю рибу і морепродукти. Ще мені подобається, що тут завжди є великий вибір овочів та фруктів. В Україні я не могла цілий рік насолоджуватися свіжими овочами та фруктами. У Португалії мій раціон харчування став більш здоровим.
— Як щодо десертів?
— Я б не сказала, що в захваті від місцевої випічки та тортів, але дуже люблю шоколадний мус і молочний крем.
— Чи справедливим є твердження, що українки набагато частіше виходять заміж за португальців, ніж українські чоловіки одружуються з португалками? Чому?
— Так, цю тенденцію я помітила, але не аналізувала. Не можу сказати, чому так стається. Можливо тому, що українки вільніше почуваються із європейськими чоловіками, а українські чоловіки більш традиційні і не уявляють себе поруч з емансипованою жінкою.
— Чи плануєш повернутися в Україну?
Ні! Можливо колись повернусь, але зараз я про це не думаю.
Розмовляла Галя Комар.
Фото надані Яною Гуржій
